У розвинених країнах світу вища освіта у престижному навчальному закладі – це привілей, який гарантує великі можливості, цікаві проекти, високу зарплату, кабінет з вікном та перспективу стати партнером у компанії. Але цей привілей отримують менше половини випускників шкіл. Справа тут не тільки в тому, що така вища освіта коштує дорого, а ще й у тому, що вимоги до абітурієнтів надзвичайно високі, і більшість ще за рік до закінчення школи, чи навіть раніше, може зрозуміти, чи є в них шанс отримати вищу освіту, і на університет якого рівня можна розраховувати.

Ситуація в нашій країні зовсім інша. Приблизно 99% всіх, хто закінчує школу стають студентами вищих навчальних закладів, незалежно від статків та академічних і інтелектуальних якостей. Можливо це запрограмоване у нашому менталітеті, але необхідність отримати вищу освіту, за будь-яку ціну і не зважаючи на здібності й бажання, написана батьками у «глобальному» життєвому плані кожної дитини ще з дитсадка. Звичайно ж, не всі вчитимуться у таких престижних ВНЗ як НаУКМА, КНУ ім. Т.Шевченка, КПІ, КНЕУ та ін., але дипломи отримають майже всі. Виходить що ми своїми руками перетворюємо диплом про вищу освіту на масовий продукт, який купується і продається. Такий омріяний і важко зароблений диплом про вищу освіту став просто гарно оформленим папірцем, що не дає роботодавцям жодних гарантій. На сьогоднішній день, добре якщо кожен п’ятий випускник вищого навчального закладу дійсно є кваліфікованим спеціалістом.

Університетська освіта не може забезпечити економіку спеціалістами всіх необхідних професій. Не можуть всі бути юристами, економістами, менеджерами, філологами, журналістами чи бухгалтерами. Країні потрібні токарі, будівельники, технологи, електрики, інженери, водії, не кажучи про те, що хтось має відповідати на телефонні дзвінки, бути касиром, кухарем чи офіціантом. Без цих професій не можливе існування суспільства.

Тому нагальною потребою є, в першу чергу, збільшення престижності цих професій та максимально можливе покращення умов праці, мотивації до отримання робітничих спеціальностей. В даній ситуації варто рахуватись з потребами ринку праці. Радянське гасло про «його величність робочий клас» має бути досі актуальним..

Звичайно ж, це не єдина проблема у «стосунках» вищої освіти та ринку праці. Кількість спеціалістів щороку зростає, завдяки старанням державних та комерційних ВНЗ, а роботодавці чомусь продовжують наполягати на нестачі кваліфікованих кадрів. Тут постає питання про якість вищої освіти як такої. Здавалося б, у чому проблема? Освіта на пострадянському просторі продовжує вважатись однією з найкращих у світі: викладачі кваліфіковані, студенти здібні. Але якщо порівняти українські ВНЗ із західними, то бачимо, що існує суттєва різниця у пропорції між якістю освіти і кількістю студентів. У Британських ВНЗ доходить до того, що на 1 студента припадає 2 викладачі, а в Україні на 1 викладача може припадати до 200 студентів. За таких умов не можна звинувачувати викладача у тому, що він не достатньо якісно подає свій предмет, адже він фізично не здатний приділити належну увагу та відповісти на питання всіх своїх студентів, тим паче запам’ятати їх усіх на ім’я. І знову згадується порівняння вищої освіти з масовим виробництвом…

З’ясувавши відповідь на питання «як нас навчають?» стосовно проблем у вищій освіті України, звернемось до питання «чого нас навчають?». Приймаючи на роботу вчорашнього випускника йому кажуть: «Забудь все, чого тебе вчили і вчись роби, що потрібно». Першопричиною цього є те, що в освіті частіше за все відсутній практичний аспект, чи його починають впроваджувати надто пізно. От з теорією нема жодних проблем. За 5 років основні поняття здатні вивчити всі. Але знання теорії без практичних навиків її використання прирівнюються майже до нуля. Виробнича практика, за державним планом передбачається у кожному ВНЗ, а реалізація цього плану забезпечується казна-як. Посилання ж на те, що більшість студентів і так працюють на старших курсах, не виправдовує такого халатного ставлення до практичного аспекту вищої освіти.

Перехід до ринкової економіки нашої держави торкнувся і галузі освіти. Тепер ми говоримо не тільки про ринок праці, а й про ринок освітніх послуг. І для того, щоб ці ринки ефективно співпрацювали, потрібно змінювати не лише державну систему впливу, а й свідомість громадян.

Вища освіта це не лише шлях до диплому, це шлях до формування особистості, до розкриття й розвитку талантів, здібностей і можливостей кожного студента. І більшість із них це розуміють і прагнуть реалізувати. Але все це тримається на «голому» ентузіазмі. У слові «саморозвиток» для студента наголос робиться на «само». Нема можливості чекати на те, що тобі запропонують щось, чи виведуть на шлях розвитку. Все що треба маєш знайти й втілити сам.

Така самостійність студентів не є, на мою думку, негативом. Саме така самостійність дозволяє визначити і зрозуміти на що ти дійсно здатен. Проблема в тому, що не всі можуть реалізуватись у тій сфері, в якій навчаються. Хтось просто на останніх курсах розуміє, що це «не його», а хтось змушений ламати себе й заривати талант через ті ж самі потреби ринку праці.