Найвищим досягненням кожного суспільства є його ін­телект. Саме він рухає людство вперед. Мислення і мова є базовими константами розвитку людства. Сьогодні в світі є мільйони людей, які живуть нижче порога бідності. Міль­ярд людей ще й досі неписьменні. Триста мільйонів хлоп­ців і дівчат ніколи не відвідували школу. Прибутки двадця­ти відсотків найбагатшого населення Землі у сто п'ятдесят разів вищі, ніж прибутки двадцяти відсотків найбіднішого населення. За останні три десятиріччя розрив між ними збільшився вдвічі. Зрозуміло, що таке суспільство живе з двома швидкостями. Можливості у людей різні.

Процес інтелектуалізації йде в ногу з процесом деінтелектуалізації. Є такий покажчик — коефіцієнт інтелектуа­лізації молоді. Якщо в 50-ті роки колишній СРСР був за цим показником на третьому місці у світі, то на 1985 рік він опи­нився на 42-му, а в 1987 р. — на 57-му місці.

За даними ЮНЕСКО в 1989 р. колишній СРСР займав двадцять восьме місце в світі за рівнем культури. Бюджет бібліотеки Конгресу США був більшим за бюджет бібліоте­ки ім. Леніна у Москві в п'ятнадцять разів. Тільки три ко­пійки в рік припадало на культуру кожному громадянинові СРСР.

За так званим індексом розвитку людського потенціалу Україна, наприклад, стоїть вище Молдови, але нижче Польщі, Естонії, Росії і Білорусі. Серед 174 країн світу Україна займає 78 місце.

Суспільство можна уявити, як живий організм зі своїм мозком. За сучасною термінологією «країни, що вчаться», стрімко переганяють східноєвропейців. Нові демократичні режими Східної Європи отримали у спадок нерозуміння ва­жливості розвитку інтелекту своїх народів. І це вже згубно позначається на станові справ в країнах СНД.

Освіта. Якою вона потрібна всім ?

Вченими судилося бути небагатьом і це може бути ре­зультатом всього життя. Освіта ж потрібна всім і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Освіта має на меті розвиток культури у всьому розмаїтті її загальнолюдського і національного багатства.

Адже основною в освіті є ідея, яка відображає головні ви­моги держави до своїх громадян. У відповідності до теорії Е.Дюркгейма освіта виконує функцію агента моральної ре­гуляції, сприяючи інтеграції суспільства.

Освіта змикається з культурою в тій її якості, в якій вона предстає як національна культура, що існує не стільки в ус­ній формі, скільки в писемній мові. Школа є основним осе­реддям національної культури, основним засобом прилу­чення до неї. Народна культура передається з покоління в покоління на рівні природних здібностей людини — її па­м'яті, живої мови, природного слуху, органічної пласти­ки. А національна культура засвоюється кожною людиною посередництвом спеціальної підготовки, що називається освітою. Те, що дано у вигляді писемного тексту, може бути сприйнятим при наявності, як мінімум, грамотності, вмін­ня читати і писати. В ситуації національної культури, що базується на писемній традиції, освіченість і культурність потрактовуються майже як синоніми. Просвіщати — означає за допомогою освіти, школи виробляти у людей куль­турну самосвідомість, яка завжди втілена в національній формі.

Сьогодні освіта стала засобом отримання спеціальності. А це вже умова не так національного, як професійного жит­тя. Освіта і культура в сучасному житті далеко відійшли одне від одного. Це свідчить про глибокі зміни в суспільстві. Суть цих змін — у виникненні масового суспільства і масової культури, яку створюють і транслюють засоби масової ін­формації. Масова культура позбавлена національного забар­влення. Небезпека її в тому, що вона інтернаціональна за ха­рактером. Вона знижує поріг національної чутливості, впливаючи на сучасну молодь не менше, ніж національна культура. Так само і освіта втрачає тут функцію формуван­ня національної самосвідомості.

В масовій культурі емоційність переважає над розумом, ситуативне знання — над логічним, поведінкові навики — над інтелектуально усвідомленою поведінкою. Якщо це так, то шкільна освіта з її раціональною і логічною самодисци­пліною, орієнтацією на знання, збагачення пам'яті вже ви­являється недостатньою. Тобто освіта перестає бути основ­ною формою культурного наслідування. Мабуть, варто че­кати якихось серйозних якісних змін.

А поки що освіта ставить перед собою завдання лише під­готовки людини до професійної діяльності в певній галузі виробництва. Через те сьогодні дуже актуальними є спроби повернути культурну функцію освіти, посилити в освітньо­му процесі роль гуманітарних наук — історії, культурології тощо.

І Наприклад, школа в Росії не дуже схожа на школу в євроамериканських країнах. В США школа є інститутом су­часної цивілізації, яка ставить собі за мету перш за все про­фесійну підготовку людини до того чи іншого виду діяль­ності. Вона досить прагматична, вузько спеціалізована, тех­нологічна і утилітарна. Школа в Росії (та й в Україні) — ін­ститут перш за все культури. В ній яскраво виражена схильність до світоглядного і гуманітарного аспекту освіти. В цій школі ставляться завдання підготовки людини не тільки до професійного, а й до соціального життя.

У 80-х роках XX ст. в Росії відбулась друга реформа шкіль­ної освіти. Вона фактично співпала з такою ж реформою в США. На думку одних експертів, метою школи є приладна­тись до системи вищої освіти і постачати вузи добре підгото­вленими абітурієнтами. На думку інших, — школа повинна дати учневі навички і знання такого життя, яке б дозволило йому бути не тільки спеціалістом, а й громадянином.

Коло плодотворних ідей в країні може бути достатнім тільки за умови високої освіченості суспільства. А освіта по­требує великих витрат. Наприклад, в Росії витрати на оплату праці професорсько-викладацького складу приблизно до­рівнюють стипендіальному фонду будь-якого вузу. Прибли­зно така ж сума йде на оплату комунальних послуг, на утри­мання будівель, на підтримку навчального обладнання, на наукову роботу. Остання, до речі, є необхідним компонен­том будь-якого навчального процесу. Виходить, що витра­ти суспільства на вищу освіту дорівнюють кількості юнаків і дівчат, які вступають в трудове життя, помноженій на се­редній розмір заробітної плати в країні. Отже, кількість що­річної когорти молодих спеціалістів і середня заробітна пла­та визначають освітній рівень, тобто економічний потенці­ал країни (М.В. Карлов).

Південна Корея, Іран, Тайвань, Китай — це країни, які перейняли елементи системи шкільної освіти Росії. До речі, в Китаї більше тисячі вузів, навчання там платне, але платня невелика, і держава дає на освіту кредит. На 1-му курсі всі дисципліни обов'язкові, а з ІІ-го курсу студент вибирає собі предмети. Навчання у вузі продовжується чотири роки.

Система освіти в Україні складається з мережі закладів дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної і вищої школи. В цілому система осві­ти нараховує біля п'ятидесяти тисяч одиниць закладів.

Відповідний умовам рівень освіти забезпечується достат­ньою кількістю вчителів і викладачів. Біля ста відсотків пе­дагогів загальноосвітних навчально-виховних закладів ма­ють вищу або незакінчену вищу освіту. Більше половини викладачів вищих навчальних закладів (вузів) мають нау­ковий ступінь або наукове звання.

Конституція України гарантує кожному громадянинові отримання безплатної середньої і вищої освіти. На практи­ці ж багато які з вузів України перейшли на платне навчан­ня і отримати його можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Ре­спубліка Німеччина забезпечує своїм громадянам право отримати безплатну вищу освіту. І такі приклади не пооди­нокі. Освіта потрібна всім і її основи повинні бути закладе­ні ще в дитинстві

До цього середня школа давала тільки фундаментальні теоретичні знання. Тому виникла необхідність реформу­вати систему середньоосвітних закладів. З 1 вересня 2001 року середня школа переходить на 12-річний строк на­вчання. Він складається з трьох етапів: перший (з 1 верес­ня 2001 року) — початкова школа; другий (з 1 вересня 2005 року) — основна школа; третій (з 1 вересня 2008 року) старша школа. Початкова освіта буде чотирирічною, ос­новна школа — 5—9 класи і старша — 10—12 класи. В стар­ших класах будуть впроваджуватися так звані концентри, тобто до 9 класу кожний учень буде вивчати основи всіх предметів. В старшій же школі предмети будуть вивчатися на більш високому рівні. Оскільки ж старша школа буде профільною, то учень буде сам вирішувати, на чому йому концентрувати свої зусилля.

Потреби сьогоднішнього дня диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх добувати інформацію і набувати знання. Саме цим і буде за­йматись нова, 12-річна середня школа в новому столітті.

Школа, коледж чи університет грають основну роль у вдосконаленні людини. Система вищої освіти України за своєю методикою здебільшого не поступається західним зразкам вищої освіти. Але економічна криза в країні при­звела до різкого скорочення державного фінансування ву­зів. Натомість виникла велика кількість вузів недержавно­го сектору.

Держава відмовилась від монополії на установи освіти. Тому почалося ліцензування таких вузів, тобто надання до­зволу на освітню діяльність. Визначається також професій­ний рівень діяльності та юридичного статусу освітньої уста­нови, тобто акредитація вузу. Вона проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, четвертий рівень отримують універ­ситети і академії. Попит диктує пропозиції, тому сьогодні вузи України працюють за новим переліком спеціальнос­тей. Особливо популярними є вузи, де навчають банківсь­кої справи, менеджменту, маркетингу, юриспруденції, ме­дицині, іноземним мовам.

Недоліки, якими страждають вузи України сьогодні, — це недостатня якість підготовки спеціалістів і жалюгідна за­робітна плата професорсько-викладацького складу.

Та незважаючи на труднощі, в Україні є декілька вузів з традиційно високим рівнем викладання. Це, перш за все, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Оде­ська національна юридична академія, Одеський націо­нальний університет ім. 1.1. Мечникова, Харківська націо­нальна юридична академія, Дніпропетровський національ­ний університет.

Восени 1994 року керівники держав і урядів дев'яти ве­ликих народів зібралися в Нью-Делі (Індія) для вирішення питання про освіту для всіх спільними зусиллями. Йшлося про Бангладеш, Бразилію, Китай, Єгипет, Індію, Індонезію, Мексику, Нігерію і Пакистан, в яких живе близько трьох четвертих неписьменних дорослої людності Землі, а також більшість дітей, які не ходять до школи. Якщо про­блеми освіти в цих країнах будуть вирішені, то це означає, що вони таким чином будуть вирішені у всьому світі.

Сучасному світові потрібні люди з широкими знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх областях життя. Вдосконалення шкільної освіти стало загальною потребою країн Заходу в післявоєнний період.

Шкільна освіта на Заході й до цього відповідала всім сві­товим стандартам, але після запуску першого штучного су­путника Землі в СРСР в 1957 році євроамериканці стали пе­реглядати вітчизняну систему освіти, вдосконалювати і ви­трачати ще більше коштів на її розвиток. На відміну від шкіл країн Східної Європи, які й по сьогодні поділяються на не­повні середні і середні школи та професійно-технічні учи­лища, на Заході існує більш гнучка і диференційована сис­тема шкільної освіти.

Відомим дослідником освіти в США була російський ра­дянський вчений-педагог — проф. 3.0. Малькова. На її думку, в США, наприклад, існує, принаймні, три типи серед­ніх шкіл. Є так звані громадські (public), або державні шко­ли. В кінці 60-х років в них навчалось 45,6 млн. учнів. Гро­мадськими вони називаються тому, що були створені за іні­ціативою і на кошти населення тієї чи іншої місцевості. Як і двісті років тому, американські школи існують на кошти, зібрані з населення у вигляді податку на власність. А відсот­ки з податку на власність визначає шкільна рада округу.

Поряд з державними школами в США є досить широка мережа недержавних шкіл. У вказаний час вона охоплювала двадцять відсотків всіх дітей шкільного віку. Серед них ве­дуть перед церковні школи, в яких в цей час навчалося біля 6 млн. дітей. Ось приблизний перелік предметів в школі, яка належить Ордену ієзуїтів: драма, кіно, психологія, макроелектроніка, зовнішня політика США, окремі курси національної і всесвітньої історії, декілька іноземних мов і, на­решті, теологія. Кожен учень вільний у виборі обов'язко­вих шести з названих предметів.

Існує в США і невелика кількість приватних платних шкіл, які називаються незалежними (independent). В цих школах навчаються майбутні дипломати, великі чиновни­ки, керуючі фірмами, директори банків, міністри.

В Англії ж складалася своя система шкільної освіти. На відміну від такої ж в США, громадська школа в Англії — це приватна платна школа закритого типу. Є ще класична (grammar school) школа. Наступні за важливістю школи: су­часна, технічна, тощо. Із кожної сотні англійських учнів тільки четверо зможуть поступити в університет чи в ко­ледж — двоє з тих, хто закінчив класичну школу, двоє — громадську. В учнів з решти шкіл шансів майже немає.

Система вищої освіти на Заході побудована приблизно за одним зразком, крім деяких відмінностей. Школи, коле­джі чи університети грають основну роль у вдосконаленні людини. Через це вкладання грошей в освіту відрізняється особливою ефективністю. Могутність нації, вважають екс­перти з питань освіти, в значній мірі визначається темпами економічного розвитку, тому освіта є визначальним фак­тором при плануванні економічних покращень. Наприклад, в США вважають, що освіта — це найперший засіб посилення воєнного і політичного потенціалу країни. Перед школою всіх рівнів (середньою і вищою) виникла об'єктивна потреба розвивати силу і гнучкість розуму особистості таким чином, щоб поновлення знань, набуття навиків і вміння стало про­цесом, який не буде припинятися все життя.

Рівень вимог до середньої школи визначає рівень вищої школи, так само як і викладацькі кадри готуються вищою школою. Система вищої освіти — це та система, де підлі­ток стає дорослим. У вузі за час студентства молода людина розвиває свій людський талант. А це неможливо без відповід­ного професіоналізму. В свою чергу побудова професіона­лізму неможлива без виховання моральності, яке неможли­ве без реального навчання конкретній справі. Конкретній справі людина навчена погано, якщо вона не навчена тому, що лежить в основі, в фундаменті її професії, якщо вона не навчена фундаментально.

Система вищої освіти дає найбільш повну процедуру правильного навчання. Найбільш представницькими закла­дами системи вищої освіти є університет і академія. Прак­тично всі сучасні університети є університетами Гумбольдтового типу. Тобто вони так чи інакше поєднують навчан­ня і дослідження. Це дало підстави ще Томасу Карлейлю назвати університет зібранням вчених навколо великої біблі­отеки, А ще раніше князь Талейран стверджував, що «хоро­ша бібліотека надає підтримку за всякого стану душі».

Академія є вищим навчальним закладом профільного типу.

Сучасний спеціаліст повинен бути підготовлений так, щоб завжди відповідати вимогам науки і технології. Його освіта повинна виховувати в ньому здатність як до інтелек­туальної творчості, так і до інтелектуально активного сприй­няття зробленого іншими.

Для вступу, наприклад, в університет в ФРН потрібен лише один документ — шкільний атестат. Прохідний бал при вступі розраховується на основі того ж атестату. Відсів в університетах дуже великий. Вціліти в процесі навчання мусять найбільш стійкі і працездатні — це ведучий принцип університетської освіти. Вступають до університету сотні студентів, а закінчують його лише десятки. Дуже високі ви­моги в навчанні і занадто жорстока, як на наш погляд, кон­куренція між студентами.

Зразу ж після зарахування в університет, наприклад, студент-історик сам складає свій план роботи на весь термін навчання. Студент сам вибирає ту необхідну кількість дис­циплін, які він буде вивчати.

Щось подібне спостерігається і в університетах США. Ідеальна форма університету була імпортована в США з Англії. Причому, була сприйнята не тільки суть — прагнен­ня до універсалізму, а й форма спеціальних коледжів.

Там студенти теж самостійно вибирають предмети, які вони будуть вивчати. Обов'язкових суспільних дисциплін немає. На вибір пропонується: основи демократії, соціоло­гія, психологія (соціальна і особиста), історія США, про­блеми сучасного світу, філософія, світова цивілізація, осо­ба і суспільство тощо.

До прикладу, в приватному університеті США за чотири роки навчання студентові треба прослухати не менше 31 кур­су. Причому, десять з них — з головної обраної спеціально­сті (major), решту студент вибирає довільно. Кожний курс включає три перевірки — проміжний екзамен, домашній твір і екзамен кінцевий. З усіх трьох виводиться загальна оцінка. А — вища, А з мінусом — трохи нижча, В — відпові­дає четвірці і так далі. Всі перевірки, майже без виключень — письмові. Викладач складає два-три питання, з яких дозволяється вибирати, і група весь урок пише відповіді в аудито­рії або несе для підготовки відповіді на тиждень додому. Зате не виникає ніякого суб'єктивізму, все можна перевірити, об­говорити і навіть опротестувати.

В приватному вузі США студент платить приблизно 13 ти­сяч доларів щорічно за навчання і ще 4 тисячі за проживання і харчування. Правда, 60 відсотків студентів в такому вузі офі­ційно отримують фінансову допомогу в тій чи іншій формі.

На екзамені студент складає іспити не за весь прослуха­ний курс, а лише з однієї з тем, за домовленістю з екзамена­тором. Студент вільний і у виборі професорів. Сам же він і визначає, яким екзаменом закінчувати свою освіту: скла­дати державний екзамен чи писати магістерську роботу (ди­плом — по-нашому). Протягом навчання студент складає всього два екзамени. Перший проміжний — складається по закінченню 4 семестру (2-го курсу). Другий державний чи магістерський — по закінченню університету. Студент-історик мусить знати три мови — дві живих і одну мертву — латинь.

Чи наука стала культурною діяльністю?

Наука — це розум в дії. Вона ж є і невід'ємним компонен­том культури. Неможливо зрозуміти будову наукового знан­ня, характеру його функціонування та розвитку, якщо не враховувати його включення в широкий культурний кон­текст. Наукова картина світу сягає своїми коріннями в най­глибші пласти культури.

Наука, як і будь-яка культурна діяльність, є антропологіч­ним виміром, який чітко прослідковується. Наука формує людину, моделі її світосприйняття і поведінки. Причому це робиться і в областях, далеких від науки. Вона впливає на весь контекст за допомогою непомітних, але всепроникаючих напучувальних порад, консультацій, оцінок, рекомендацій, які нею розроблені ледве чи не на всі випадки життя.

Зміна форм участі науки в загальноцивілізаційному про­цесі полягає в тому, що тепер вона бере участь в ньому перш за все як форма щоденності. Звичайно, наука як теоретич­ний дискурс, який стає все менш зрозумілим, існувала зав­жди. Але сьогодні все більш популярною стає наука як по­радниця. Ця форма участі науки в житті людини стала пе­реважаючою.

Наука бачить своє завдання у відшукуванні невидимих ідеальних зв'язків між речами. Отже, наука пояснює те, що відбувається у світі. Правда й те, що наука поставила пи­тання про місце людини у безкінечності і не дала на нього відповіді.

Наука — це мистецтво передбачення. Ведучи мову про передбачення, необхідно також мати на увазі його віднос­ний характер. Аналіз майбутнього вимагає постійних зу­силь, постійного оволодіння новими і новими випадковос­тями. Знання, якими ми володіємо, складають основу пе­редбачення. Практика ж веде до безперестанного розши­рення цих знань. Отже мистецтво передбачення опираєть­ся на знання.

Різноманітні форми знання, які утворюють науку, були організовані в цілісність завдяки загальним підставам, на які вони спираються. Саме ці підстави і опосередковують включення науки в культурну цілісність. Є принаймні три головних компоненти цих підстав: ідеали і норми науки; на­укова картина світу; філософські підстави науки.

Наука (як і література) здатна існувати лише в поєднан­ні образотворчого і умоглядного, конкретного і абстракт­ного, логічного і ірраціонального. Недарма ще Гегель в од­ній із своїх знаменитих лекцій наполягав на взаємодоповнюваності науки і мистецтва.

В культурі інформаційного суспільства наука є ключо­вим фактором. На ній базуються методологія мислення, система освіти, погляди на світ, на людину і на суспільство. На ній засновані технологія і визначений нею стиль життя, які пропонуються усьому світові як зразок. Цей стиль жит­тя, характерний для західного суспільства споживання, взя­ли за основу сьогодні біля 13% населення Землі. Вони споживають біля 70% непоповнюваних природних ресурсів і викидають в атмосферу і на поверхню Землі приблизно таку ж кількість забруднюючих речовин. Слід зазначити, що, за оцінками ООН, Росія є найбагатшою країною на Землі, тому що на її території зосереджено понад 50% світових природних багатств.

Наука має об'єктивні способи перевірки ефективності своєї діяльності. В цьому можна пересвідчитися, по-пер­ше, по тих предметах, що нас оточують, а по-друге, за роз­поділом Нобелівських премій, список яких друкується щороку. Навколо нас небагато предметів, які увійшли в наш побут завдяки зусиллям вітчизняної науки. Все ж ре­шта — радіо, фотографія, кінематограф, телевізор, теле­фон, магнітофон, навіть кулькова ручка, — є результатом науки інших цивілізацій. Нобелівські премії з науки охо­плюють тільки фізику, хімію і медицину. За кількістю Но­белівських премій СРСР був надзвичайно бідний, він від­ставав навіть від маленької Голландії. З 1900 по 1994 роки у США було 125 лауреатів Нобелівської премії, а в колиш­ньому СРСР — лише 8 лауреатів (Т.В.Орлова). Правда, це пояснюється ще й тим, що всі вчені Радянського Союзу, достойні Нобелівської премії, з політичних і ідеологічних міркувань не представлялись вітчизняними і зарубіжни­ми науковцями на нагороду.

Україна взагалі не має лауреатів Нобелівської премії. Ро­сія ж, крім вже згаданих Павлова і Мечникова, має багатьох лауреатів Нобелівської премії з фізики, передостанніх — Прохорова і Басова, а останнього серед них за 2000 рік — Жореса Алферова.

Характерна риса НТР полягає в зростанні ролі науки в розвитку виробництва. Наукові відкриття на Заході майже негайно впливають на реорганізацію промислових проце­сів. Розрив між обнародуванням наукового відкриття і його впровадженням у виробництво скоротився порівняно з по­чатком століття більш ніж-в 4 рази. За підрахунками спеці­алістів, більш ніж половина річного приросту виробництва США пов'язана з технологічним використанням результа­тів наукових досліджень. Наука перетворюється в головну виробничу силу суспільства, у вирішальний фактор підви­щення продуктивності праці. А заповітною мрією науковців-гуманітаріїв вже давно є — встановити механізми люд­ської поведінки і навчитися ними керувати.

На рубежі 60-70-х pp. в США вступили в епоху конку­ренції лабораторій і погоні за інтелектами. За період 1940— 1964 pp. число вчених виросло на 800 %. В 1970 р. в науці США було зайнято майже 2,5 % працюючого населення.

Наука в Україні страждає перш за все через відсутність належного фінансування. Наприклад, в 2000 році в держав­ному бюджеті на науку було заплановано трохи більше од­ного відсотка від ВВП. В дійсності ж отримано лише 0,4 від­сотка. Хоча й говориться про піднесення економіки, але ре­зультати фундаментальних наукових досліджень залиша­ються незатребуваними. Навпаки, в країні в цей час прак­тикувалися контракти з крупними західними фірмами, які зацікавлені в розміщенні в Україні замовлень на наукові до­слідження через дешеву інтелектуальну робочу силу.

Друга проблема, яка катастрофічно впливає на стан справ в науці — це від'їзд найбільш молодих і перспектив­них інтелектуалів за кордон. За останні роки багато які з науково-дослідних інститутів Національної Академії наук України (НАН України) втратили до половини свого нау­кового потенціалу. Більше всього потерпають від «втечі мізків» такі науки як генетика, фізіологія, біологія, теоретич­на фізика.

Зате певні успіхи спостерігаються в розвитку гуманітар­них наук. Відсутність державних асигнувань на наукову ро­боту слабо позначилася на стані справ в цій галузі, тому що гуманітаріям не потрібна така велика кількість лабораторій і устаткування, як прикладникам. І «втеча мізків» через від­сутність попиту на гуманітаріїв за кордоном теж не відбу­вається. Тому в Україні за останні роки створено майже пів­сотні нових напрямків гуманітарних досліджень, в тому числі інститути сходознавства (орієнталістики), українсь­кої мови, вітчизняної археології і джерелознавства тощо. Справді, кожного разу, коли суспільство опиняється в кри­зовій ситуації, воно інстинктивно звертається до витоків і шукає там знамення (Октавіо Пас).

Небачені темпи розвитку науки і техніки, надзвичайно швидке застосування результатів науки на практиці призво­дять до появи й розквіту нових областей виробництва, но­вих професій, до їх швидкої зміни. Тільки одна атомна про­мисловість США породила 250 нових раніше не існуючих спеціальностей. В цих умовах людина не може бути впев­неною, що отримані нею знання забезпечать їй зайнятість на все життя. За підрахунками спеціалістів із США, навіть сучасному робітникові прийдеться поновлювати свої знан­ня і перекваліфіковуватися 3—5 разів протягом життя.

Зниження частки некваліфікованої праці підвищує ви­моги й до якості освіти, до раннього вибору професійної орі­єнтації і створює стимули для творчого росту.

Пізнавальний статус науки ще й по сьогодні панує у су­часному мисленні. Хоча наукова істина є лише попереднім результатом, все ж таки її можна перевірити. Плоди науки ми називаємо науково-технічним прогресом (НТП). Це від­чутні докази того, що наука приносить користь суспільст­ву. Парадокс полягає в тому, що саме цьому відчутному сві­доцтву судилося стати вирішальним для зовсім протилеж­ного розвитку.

Тобто в кінці XX століття практичні наслідки науки пе­рестали оцінювати як цілком позитивні. Вченим прийшлося переглянути свою попередню безумовну віру в науку. Без­перервні тріумфи науки нині затьмарились усвідомленням її моральної обмеженості. Всі зрозуміли і побачили небез­пеку і винність науки. Самі науковці відчули власні теоре­тичні труднощі, необхідність поновити розірваний зв'язок людини з природою. А найголовніше, що вони побачили небезпечні наслідки своїх наукових досягнень. Виявилось, що вже не існує «чистої науки». Наука була змушена обслу­говувати політичні, воєнні і корпоративні структури. Щезла віра в можливість відкриття наукою світових істин. «Науко­вий світогляд» — пануюча мета гіпотеза сучасної епохи — отримав очевидний доказ своєї помилковості в тих згубних наслідках, які виникли в емпіричному світі. Раніше наукові пошуки представляли предмет наукового інтересу. Сього­дні ж вже не існує віра в те, що всі проблеми будуть виріше­ні за допомогою науки і соціальних маніпуляцій.

Захід знову втратив свою віру — на цей раз не в релігію, а в науку і вільний розум людини. Незважаючи на це, універ­ситети й далі залишаються осередками підготовки науко­вих кадрів. Прототипом сучасного університету у світі стає університет американський. Пізнавальна особливість нової наукової парадигми в американському університеті зво­диться до можливості передбачити згубні наслідки експе­риментального втручання людини в природу. Звідси випли­ває і можливість безпосереднього використання цього пе­редбачення в техніко-виробничому смислі. Отже, об'єктом науки є вже не пізнання світу, а передбачення наслідків нашо­го в нього втручання.

Проте людина, чий розум розвинувся у спілкуванні з на­укою, завжди має перевагу перед людиною, яка до неї бай­дужа. Нехтування наукою означає байдужість до сучаснос­ті, до її завдань, невміння мислити її масштабами. Адже на­ука, література, мистецтво підіймаються до чогось більш ви­сокого — до культури. Вони є її складовими. У них є спільна мета: вирішити питання про місце людини в природі і її відношення до всесвіту, про смисл життя.

Наука є самою суттю людини. Остання проявляється перш за все в потребах людини. Саме потреби визначають те, що можна назвати феноменом людини. Потреби люди­ни досить різноманітні. Вони організовані в певну ієрархію. Історично багато які з них поновлюються. Є принаймні три види базових потреб людини: біологічні, соціальні, а також потреби пізнання.

Потреби пізнання не є похідними від біологічної чи со­ціальної потреб, а ведуть своє походження від універсаль­ної, притаманної всьому живому потреби в інформації. Вче­ні вважають, що одним з атрибутів життя є пізнавання. За­лучення в наукову діяльність, долучення до сфери знань під­вищує загальну культуру людини. А. Пуанкаре колись ска­зав, що людина не може відмовитися від знання, не занепа­даючи; тому інтереси науки священні.

В розвитку науки втілена перш за все еволюція мислен­ня людини, її інтелекту.