Реформи вищої освіти (від теорії до практики)

ukrosvita

Дата: Неділя, 17.01.2010, 13:01 | Повідомлення # 1

Admin

Група: Администраторы

Повідомлень: 168

Репутація: 11

Статус: Offline

Успішність і конкурентоспроможність будь-якої країни перш за все залежить від якості підготовки кадрів у системі вищої освіти. В Україні, на жаль, система здобування вищої освіти неефективна, не говорячи про те, що дуже корумпована. За своїм фаховим рівнем значна частина випускників вищих навчальних закладів виявляється неготовою до практичної роботи в умовах жорсткої конкуренції, яка існує на ринку робочої сили в Україні. Тож наша дипломована молодь поповнює лави безробітних або влаштовується працювати за іншим фахом. Є ще один український парадокс, коли на місцях аби влаштуватися молодому спеціалісту необхідно дати на „лапу” чималу суму грошей, та ще й бажано у іноземній валюті. От і їдуть шукати краще майбутнє новоспечені спеціалісти у столицю, полишаючи регіони батьківщини розумового і робочого потенціалу.
Які кроки треба зробити для докорінної зміни системи підготовки кадрів вищої кваліфікації в Україні?
Перше. Насамперед необхідно вирішити проблему поділу вищих навчальних закладів на державні та недержавні. Важливо визначити, чи варто залишати в Україні державні внз? Якщо так, то в якій кількості, в яких царинах підготовки кадрів, у яких містах? Державні внз необхідно реорганізувати у вищі навчальні заклади змішаної або приватної форми власності. Як відомо, сьогодні державні вузи, де процвітають корупція та хабарництво, проїдають мільярди гривень із державного бюджету, натомість продукуючи фахівців, що мають низький рівень знань. Існуючи на державні кошти, університети дістають привілеї, що ставлять їх у нерівні умови відносно інших внз. Сьогодні державні вищі навчальні заклади фінансуються не лише з бюджету, а і з приватних джерел, оскільки набирають студентів як у рамках держзамовлення, так і на контрактній основі. Водночас, внз, що здійснюють навчання тільки на комерційних засадах, мають лише одне джерело фінансування – кошти студентів. Класичними прикладами державних внз, які дуже вправно використовують і гроші державного бюджету, і гроші контрактників, є Київський національний університет імені Тараса Шевченка та Національний університет «Києво-Могилянська академія». Вважаємо, що цифри, які будуть наведені далі, досить промовисто свідчать про «апетити цих вузів». Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (в сьогоднішніх умовах цифри не скорочуються, а лише підвищуються, посилаючись на інфляцію тощо), КНУ ім. Т.Шевченка виділено 246 131,1 тис. грн. за такими статтями витрат: — Фундаментальні дослідження у сфері природних і технічних, гуманітарних і суспільних наук – 22 963,3 тис. грн.; — Прикладні розробки з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки – 3 767,4 тис. грн.; — Державна підтримка технічного оснащення наукової бази КНУ ім. Т.Шевченка – 450,0 тис. грн.; — Проведення з’їздів, симпозіумів, конференцій і семінарів – 115,5 тис. грн.; — Підготовка кадрів КНУ ім. Т.Шевченка – 218 834,9 тис. грн. Національному університету «Києво-Могилянська академія» з Держбюджету у 2005 р. виділені кошти на такі потреби: — Підготовка кадрів для гуманітарної сфери – 22 732,7 тис. грн.; — Прикладні розробки - 465,0 тис. грн. Отже, очевидною є кричуща несправедливість: державні вузи за рахунок платників податків України сформували штучну монополію, яка дає їм переваги над приватними внз. Тим самим порушується конституційна норма про рівні умови функціонування всіх форм власності в нашій державі. Аби докорінно змінити нинішню ситуацію, ми мусимо прийняти нелегке рішення про те, що система вищої освіти в Україні має бути сформована на базі внз з приватною та змішаною формами власності. З огляду на це важливо розробити модель і відповідне правове поле для функціонування вищих навчальних закладів зі змішаною формою власності. Корпоративні дипломи, доктори наук... Друге. Слід відмовитися від чинної системи ліцензування і акредитації внз, яка наразі є середовищем поширення корупції та хабарництва, призводить до втрати вузами самостійності й незалежності. Бюрократія Міністерства освіти та науки України і його регіональних підрозділів, маючи у своїх руках такий інструмент маніпулювання вузами, як ліцензування і акредитація, може шляхом численних перевірок позбутися будь-якого “непокірного” внз. Чинна дозвільна система практично знівелювала ініціативу та індивідуально-творчий підхід у розвитку вищих навчальних закладів. Нині ліцензії на здійснення освітніх послуг мають понад 1000 українських вузів, з них половина – ІІІ–ІV рівня акредитації. В Україні діє 130–140 класичних університетів. Можна стверджувати, що відомі, усталені вищі навчальні заклади сьогодні цілком можуть мати статус автономних університетів, бути самодостатніми і самостійно впорядковувати свою діяльність. Університети повинні стати інтегральними організмами, де не тільки ведеться підготовка фахівців вищої кваліфікації, а й здійснюються науково-дослідні роботи. Необхідно науку ввести в університетське лоно, що давно зроблено в розвинутих країнах. Але тоді постає питання про доцільність існування Національної академії наук України та численних галузевих науково-дослідних інститутів. Наразі на функціонування зазначених структур виділяються мільярди гривень із Державного бюджету. Наприклад, НАН України виділено величезні кошти – 1202 902,1 тис. грн. А практичний результат – мізерний. Нація утримує потужний бюрократичний апарат від науки, однак не дістає натомість відповідного наукового, економічного та соціального ефекту. До того ж, на наш погляд, слід провести комплексну інвентаризацію власності, що закріплена за НАН України. Треба подивитись, як і хто використовує цю, власне кажучи державну власність і чи вона бодай уже не приватизована всілякими спритниками, так як це сталося із спорудами Товариства „Знання” України, про які ми писали у перших номерах нашого журналу.
Друге. З огляду на вищевикладене ми дедалі більше схиляємося до думки, що НАН України в її нинішньому вигляді не потрібна суспільству й настав час її докорінної трансформації, а можливо, й ліквідації. Галузеві науково-дослідні інститути, особливо ті, що створені при міністерствах (наприклад, Інститут фінансів при Міністерстві фінансів України, Інститут економіки при Міністерстві економіки), вкрай неефективні. Якщо міністерства зацікавлені у проведенні певних наукових досліджень, їх можна замовляти в недержавних науково-дослідних організаціях на основі відкритих тендерів (сьогодні можемо вже говорити це слово, адже Тендерна палата як оплот корупції ліквідована).
Третє. Оплачувати здобуття вищої освіти має не держава, а власне громадяни, як це сьогодні насправді є в 70% випадків. Фінансування того чи іншого студента може також здійснювати підприємство, де він працює, чи певний благодійний заклад. Водночас, для підготовки фахівців за новими спеціальностями або тими, які конче потрібні народному господарству, держава повинна мати можливість виділяти кошти з Державного бюджету. Для обдарованої молоді доцільно започаткувати систему грантів, що призначатимуться через відкриті конкурси. Виділення бюджетних коштів не на освіту загалом, а на кожну особу, кожного студента через систему персональних грантів на базі відкритих конкурсів - оптимальна модель фінансування ВНЗ. Її варто запровадити і для середньої та середньо-технічної освіти.
Четверте. Зазвичай невиправданим з погляду суспільних інтересів є створення вищими навчальними закладами низки своїх філіалів у регіонах. Ці структури насправді перетворилися на інструмент, з одного боку, для заробляння легких грошей деякими ВНЗ, а з другого боку, для отримання нездібними (ледачими, багатими тощо) особами за певну плату дипломів про вищу освіту. Якщо якийсь ВНЗ хоче мати в невеличкому місті вищий навчальний заклад ІІІ рівня, він повинен його зареєструвати як дочірній інститут зі статусом юридичної особи та повноцінним професорсько-викладацьким колективом.
П’яте. Сьогодні особливо актуальним питанням є залучення України до Болонського процесу, а також визначення ролі та місця нашої держави у цьому русі. Ми як європейська країна маємо домогтися конвертації українських дипломів про вищу освіту, принаймні в державах Центральної та Східної Європи.
Шосте. Необхідно ліквідувати Вищу атестаційну комісію України як структуру, породжену радянсько-комуністичним режимом. На Заході немає атестаційних установ, подібних до нашої ВАК, оскільки цю функцію виконують провідні університети, чомусь із Заходу ми беремо лише пагане, немов копирсаємося на звалищі, замість того, аби користуватися перевіреними часом здобутками європейців. У більшості країн світу система підготовки кадрів вищої кваліфікації триступенева й вибудована дуже прозоро: бакалавр, магістр, доктор. Ми впевнені що Україні дуже скоро доведеться переходити до такої моделі, якщо ми хочемо, аби нас розуміли в європейських державах, щоб не втрачати часу на поясненні хто такий „кандидат” чи „спеціаліст”.
Абсурдом, серед іншого, є розроблений та впроваджений Вищою атестаційною комісією перелік видань, у яких можуть друкуватися результати наукових досліджень та ще й за гроші. Кожній людині зрозуміло, що цінність наукового доробку здобувачів наукового ступеня та звання визначається не тим, де надруковані їхні статті, а тим які ідеї в них містяться і які практичні рекомендації можна впровадити в життя. Понад те, постанова ВАКу про критерії віднесення журналів до фахових видань і зміст статей, які можуть там друкуватися, є брутальним порушенням Конституції України.
І останнє, сьоме, але найголовніше. Треба змінити загальну парадигму функціонування системи освіти в Україні. Сьогодні в суспільстві існує потреба багатоманітності, поза як уніфікованість, характерна для періоду промислових революцій, конвеєрного виробництва, себе вичерпала. У сучасну добу інформаційних технологій важливо створити умови для підготовки спеціаліста як особистості, носія креативного потенціалу, фахівця, здатного самостійно вирішувати накреслені завдання, не чекаючи наказу чи директиви згори. Вища освіта має бути максимально наближена до практичних реалій, які породжує ринок. Людина, яка починає вчитися, повинна знати, яким чином вона зароблятиме гроші на життя після закінчення вузу, вона мусить працювати за професією, не змінювати її після отримання диплому про вищу освіту, тому що ця професія вже нікому не потрібна. А це означає, що нам необхідно поступово відмовлятися від довгострокових стаціонарних програм, схоластичного навчального процесу і переходити до комбінованої системи. Її сутність полягає в тому, що денна освіта після другого року навчання має перериватися роботою за обраною професією на фірмі, установі чи виробництві (так як це робиться на Заході, тобто: нехай для початку безкоштовно, попрацювати помічником юриста, чи спробувати сили „хлопчика чи дівчинки” на побіганках у видавництві, тощо. Ніхто не дасть студенту одразу посаду менеджера чи адвоката, для цього необхідно почати з нуля, тоді досвід стане у пригоді за умови подальшого підняття по ієрархічній драбині). У цей період навчання доцільно здійснювати в заочній формі. Після засвоєння первинних професійних навичок слід знову повернутися до стаціонарної форми навчання, тоді починаєш розуміти, що необхідно брати від навчання і як застосовувати здобуті на лекціях знання на практиці.
Саме така комбінована система підготовки кадрів із вищою освітою надзвичайно ефективна в сучасних умовах, які потребують висококваліфікованого спеціаліста, здатного до самоосвіти і створення додаткової вартості. Сьогодні ми підійшли до того етапу, коли треба запровадити однакові правила гри для всіх суб’єктів, які діють на ринку вищої освіти України. Йдеться і про економічні умови функціонування, і про можливості підготовки та використання професорсько-викладацьких кадрів, і про соціально-пенсійне забезпечення викладачів та наукових співробітників, і про доступ до коштів державного бюджету. На наш погляд, у рамках революційних змін, які задекларувала нова українська влада, уже давно слід розгорнути серйозну і широку дискусію в суспільстві, що має передувати реальним перетворенням у системі вищої освіти.